Київське Математичне
 
Товариство

Пантеон
київських математиків
Засідання Товариства Новини Київські семінари Конференції Мат. архів, журнали, препринти Діяльність Товариства, статут Члени ТоваристваВиборні органи Історія Товариства Київські математики Премії товариства Сторінка для дискусій Посилання Математичні заклади Києва Студентська сторінка Шкільна сторінка Членство в Товаристві Адреса Товариства

Дрінфельд Гершон Іхельович

Drinfeld  Gershon

29.02.1908 - 18.08.2000

18 серпня 2000 року помер доктор фізико-математичних наук, профес­сор Гершон Іхельович Дрінфельд - видатна особистість, яка відіграла велику роль в математичному житті  міст Києва та Харкова.

Гершон Дрінфельд народився 29 лютого (н.ст.) 1908 року в селі Григорівка Староконстантинівського повіту Волинської губернії (нині Хмельницька область). Вже в дитинстві виявилися його математичні здібності. Йому пощастило, що його шкільним вчителем була людина, яка учила дітей по-справжньому навіть у важкі роки громадянської війни і розрухи: Павло Максимович Семенов. П.М. Семенов відразу звернув увагу на здібного хлопчика і став всіляко заохочувати його тягу до математики.

Матерiальне становище сiм'i було складним, тому закінчивши семирічну школу в 1922 р., Гершон Дрінфельд був змушений пiти працювати* (був підмайстром шевця та робітником на лісопилці). В 1927 р. поступив до Київського університету (тоді Київський інститут народної освіти). Тут на нього звернув увагу академік АН УРСР Михайло Пилипович Кравчук. Він запросив його на свій семінар і зоохотив  до самостійної наукової роботи. Надалі його керівником став академік АН УРСР Георгій Васильович Пфейффер. У 1931 р. Дрінфельд закінчив університет і був залишений там для викладацької роботи.



Пізніше він також працював за сумісництвом старшим науковим співробітником Інституту математики АН УРСР. Під час війни працював в АН УРСР, евакуйованої до Башкирії.

Г.І. Дрінфельд вніс фундаментальний вклад у процес викладання математичного аналізу в Харківському університеті. У 1944 р. він був запрошений завідувати там кафедрою математичного аналізу. Він істотно перебудував і модернізував курс математичного аналізу, ввівши туди в якості  фундаментальних і невід'ємних частин елементи теорії множин, побудову системи дійсних чисел, теореми існування, равномір­ну неперервність, рівномірну збіжність і т.ін. Велику допомогу в цій перебудові йому надали доценти В.К. Балтага і М.С. Шун, запрошені Дрінфельдом для роботи на кафедрі. В результаті йому вдалося створити колектив, якому до снаги було викладання і подальше покращення курсу на сучасному рівні. Слід підкреслити, що цей курс відіграє фундаментальну роль в математичній освіті, рівень його викладання в значній мірі визначає ранг університету.

За роки завідування кафедрою (1944 - 1962) педагогічна і научно-орга­низаціна діяльність Г.І. Дрінфельда досягла найбільшого розквіту. До 1950 р. він також був заступником директора Харківського інституту математики і ніс там основне адміністративне навантаження.

Слід нагадати, що в ті часи адміністративна ра­бота для всякої людини з совістю була надзвичайно важким випробуванням. Г.І. Дрінфельд з честю витримав це випробування. Інститут математики зіграв важливу роль не тільки в розвитку мате­матических досліджень, але також і в підготовці високо кваліфікованих математиків. Аспірантури з математики в університеті тоді не було, але в інститут можна було брати молодих талановитих людей, і вони могли там повністю присвятити себе науковій роботі, не займаючись викладанням. Серед них були Е.М. Жмудь і майбутні академіки В.А. Марченко і О.В. Погорєлов. На жаль, в 1950 р. інститут був закритий за распоря­дженням Ради Міністрів СРСР, підписаним особисто Сталіним.

Великою заслугою Гершона Дрінфельда є відновлення в 1945 р. (перерваної війною)  діяльності Харківського математичного товариства. Він добився офіційної реєстрації товариства, яке зробило дуже багато для розвитку математичної освіти і наукових досліджень в Хар­кові.  В цьому також  важливу роль відіграла його бібліотека. Г.І. Дрінфельд постійно піклувався про її поповнення та збереження, і твердо протистояв спробам злиття її з іншими бібліотеками. Згодом вона перетворилася на ка­бінет математичної літератури механіко-математичного факультету і стала однією з кращих математичних бібліотек України.

Г.І. Дрінфельд дуже багато зробив для поліпшення викладання мате­матичних курсів у технічних вузах Харкова: Авіаційному інституті, Інституті механізації сільського господарства, Українському заочному політех­нічному інституті, Вищому командно-інженерному училищі, де він працював у різні роки. Основним напрямом наукової роботи Г.І. Дрінфельда була теорія інтегральних інваріантів диференціальних рівнянь, якою він зай­нявся під впливом Г.В. Пфейффера і М.П. Кравчука. Він вказав ряд способів побудови одних інтегральних інваріантів на базі інших. Йому вдалося знайти необхідні і достатні умови існування міри, ін­варіантної відносно заданої інфінітезімальної дії алгебри Лі  на гладкому многовиді. У ряді випадків він вивів явні формули для інваріантних мір. Цим і іншим результатам у вказаній області присвячені більш ніж 30 статей, а також кандидатська (1935) і докторська (1941) дисертації Г.І. Дрінфельда. Його наукові досягнення отримали  міжнародне визнання.

Декілька робіт Гершона Дрінфельда відносяться до алгебри, теорії ймовірностей і історії математики. У співавторстві з Михайлом  Кравчуком він написав підручники "Вступ до вищої математики" (Київ, 1932) і "Теорія детермінантів" (Київ, 1933), а у співавторстві з И.А. Яковлевым - "Введение  в матема­тический анализ" (Харків, 1971). Його навчальний посібник "Дополнения к об­щему курсу математического анализа" (Харків, 1958) і науково-популярні книги "Трансцендентность чисел &pi и e" (Харків, 1952) і "Квадратура круга и трансцендентность числа &pi" (Київ, 1976) написані з великою педагогічною майстерністю. Вони здобули широку популярність і перекладались на ряд іноземних мов. Відзначимо також його невеличку книгу для школярів "Интерполирование и способ найменьших квадратов" (Київ, 1984).

У своїх лекціях Г.І. Дрінфельд завжди дуже чітко формулював теоре­ми, а потім висловлював строгі і разом з тим ясні доведення. Велику роль в його викладанні відіграли наочні приклади. Навіть дуже складні для студентів теми він висловлював просто і зрозуміло, в характерному неспішному темпі. Проте коли Г.І. Дрінфельд помічав, що студенти стомилися, він уміло розряджав обстановку дотепним жартом, або короткою цікавою розповіддю, зазвичай з історії математики. Дисципліна на його лекціях була близька до ідеальної не тільки тому, що лекції були цікавими, але і тому, що потенційні порушники дисципліни знали його рідкісну здібність до "покарання гострим слівцем". На іспитах Г.І. Дрінфельд віддавав перевагу рівню відповіді студента, а не об'єму знань. Він навіть міг  пробачити незнання якогось питання, якщо студент проявляв достатню глибину розуміння основних речей.

Дивовижна пам'ять Гершона Дрінфельда зберігала на десятки років не тіль­ки імена багатьох студентів, але і масу подробиць, що стосувались цих лю­дей. Студенти добре розуміли, що, не дивлячись на досить сувору зовнішність, він їх любить і завжди готовий допомогти. З ризиком для себе він неод­норазово виручав тих, хто по молодості чи недосвідченості потрапляли в біду, вступаючи в конфлікти з партійними чиновниками або поганими викладачами. Студенти прагнули не залишитися у боргу, і, наприклад, коли, у зв'язку з антисемітською кампанією 1952 -53 рр., було організовано відкриті партійні збори, на яких планувалося осудити Г.І. Дрінфельда за "погане викладання", не знайшовся жодного студента, що підтримав звинувачення, більш того, там були такі, які в своїх виступах високо оцінили лекції Г.І. Дрінфельда і його об'єктивність як екзаменатора.

Завідуючи кафедрою математичного аналізу, Г.І. Дрінфельд приймав на себе повну відповідальність за все, включаючи можливі недоліки в роботі викладачів. Він добився від начальства, щоб всі претензії до кафедри адресувалися особисто йому і нікому іншому. Цим він одночасно захищав своїх співробітників від зовнішніх нападок і забезпечував єдність вимог до всіх членів кафедри. Він гаряче відстоював особисті потреби викладачів, не боячись пов'язаних з цим гострих конфліктів. Багато колишніх студентів Г.І. Дрінфельда отримали на його лекціях не тільки знання, але і перші зразки викладання серйозних математичних курсів. Під керівництвом Г.І. Дрінфельда написали і успішно захистили кан­дидатські дисертації С.А. Демідова, А.В. Луценко і Кім Кионг (Вьет­нам).

Діяльність Г.І. Дрінфельда істотно вплинула на розвиток мате­матики в Харкові і ще довго служитиме прикладом для тих, хто хоче присвятити своє життя математиці і її викладанню.

* Батьки Гершона Дрінфельда були грамотними, але не мали гарної освіти. Його батько до революції був унтер-офіцером, потім офіцером, а після громадянської війни навчав новобранців в Червоній Армії. Мати Гершона Дрінфельда працювала касиром. В сем'ї  було шестеро дітей.



За матеріалами статті - Пам'яті Гершона Іхельовича Дрінфельда (1908-2000), Математична фізика, аналіз, геометрія, 2000, т. 7, н. 3,  366-369



ВИЩА МАТЕМАТИЧНА ОСВІТА У КИЄВІ  В РОКИ  1927–1941


Спогади Гершона І. Дрінфельда

І. Київський інститут народної освіти (КІНО)

Заснований в 1834 році Київський університет щез в 1921 році - окремі його факультети стали самостійними інститутами. Серед цих інститутів особливе місце зайняв той, призначенням яко­го була підготовка працівників народної освіти.

В Росії університети збереглися. Чому не збереглися універ­ситети на Україні? Можливо, що окремі "діячі" керувалися думкою "аби не так як в Росії". Такого "діяча" довелося почути на збо­рах, коли вже стояло питання про відродження університету. Пам'­ять моя зберегла такий виступ, може, і тому, що сидів я недалеко від М.П. Кравчука, а той не дуже тихо сказав: "такий дурний, що аж світиться". Насправді, створення інститутів народної освіти (може, не з такою назвою) було дуже потрібним.

Добре відомо, що в Російській імперії дуже малим був відсоток навіть елементарно грамотних людей, і одною з перших проблем після революції 1917 року була проблема ліквідації неграмотності. Ця проблема на Україні ускладнювалася тим, що потрібно було забезпечити викладачами величезну кількість нових шкіл з мовами викладання: російською, українською і ще деякими.

До 19І7 року сільських шкіл на Україні було дуже мало - це були "церковно-приходські", але й тих було мало. Щодо цих шкіл, то доречно згадати Шевченкові рядки:

"Ти взяла. Мене, маленького, за руку. І в школу вчитись одвела. До п'яного дяка у науку".

Наприклад, знаю, що в селах Старокостянтинівського повіту - Пашківці, Григорівці, Заслучі, в яких працював мій батько (народився він у Пашківцях) і в яких з'явилися на світ п'ятеро з його дітей, шкіл не було.

Саме тому сім'я міняла місця проживання - наближалася до міста Старокостянтинова (Заслуч - це вже приміське село).

На Україні (як і в усій Росії) і в містах шкіл було мало. Наприклад, в тому ж Старокостянтинові була одна чоловіча гімназія, одна жіноча (обидві без паралельних класів) і "вища початкова школа (чотирикласна)". Були ще і єврейські школи ("хедери") з одним вчителем в кожній.

В Проскурові (Хмельницькому), де проживало 50.000 жителів і стояли значні військові підрозділи (значні, бо ближче до кордону не можна було мати гарнізони), були: реальне училище, жіноча гім­назія, комерційне училище (теж без паралельних класів). Коли за­кінчилася громадянська війна, в тих же містах - Старокостянтинові, Проскурові і подібних було відкрито багато шкіл, названих семиріч­ними трудовими школами, і багато шкіл таких терміново відкривали в усіх містах і містечках. Отже гострою стала проблема забезпе­чення цих шкіл викладачами. Тому і з'явилися ІНО.

Зауважу, що Київський політехнічний інститут і йому подібні учбові заклади не мінялися по назвах і по суті. Зрозуміло чому.

Трохи пізніше, ніж трудові школи, і не так густо почали виникати профучилища і профшколи, технікуми (різних рангів). Щодо математики, фізики, хімії і інших предметів, то ці нові учбові заклади значно доповнювали ті знання, які одержали їх учні в трудових школах. Це вже були знання майже на рівні повної середньої освіти.

Тому для цих шкіл потрібні були високо підготовлені викладачі, і довелося в ІНО дбати про це. Таким і стало завдання факультету, названого факультетом профосвіти (ПРОФОС).

II. Фізико-математичне відділення факультету ПРОФОС

У серпні 1927 року я вступав на фізико-математичний відділ КІНО. Пам'ятаю тільки іспит з української мови (писав твір на тему: "Мотиви свободи у творах Лесі Українки") і усний іспит з математики (приймав проф. Астряб - відомий методист). Які оцінки одержав, не знав і не знаю. Пам'ятаю тільки усне оголошення - воно характерне для того часу:

Зараховані:

По курії робочих - перелік
По курії комнезаму — " —
По курії вчителів   — " —


Перелік такої форми не здивував - класовий підхід був вже звичним і його дотримувалися у вищих школах аж до 1935 року. Зна­ючи, що став студентом, я одразу поїхав до Проскурова, де затримався - помирав батько. Приїхав я в Київ, коли вже відбувався нормальний учбовий процес. Тому не знав і не знаю, чи на якихось зборах пояснювали особливості навчального плану. А особливості були!
  • Не було поділу на фізиків і математиків (для набору 1927 року цього поділу не було аж до випуску в 1931 р.).
  • Фізики на першому курсі не було, а математиці приділялося тільки одна лекція і одне практичне заняття на тиждень.
  • Разом з хіміками фізматики повинні були вивчити повний курс неорганічної хімії (а на другому курсі і повний курс органічної хімії). Від лабораторних занять фізматики були звільнені. Спільно з хіміками фізматики повинні були слухати лекції (популярні!) з курсу "хімічні підприємства" і з курсу "Заводи і фабрики" (каюся - пропустив всі лекції і, може, не такою була назва дисципліни).
  • Для повного складу факультету читалися лекції: економгеографія, біологія, історія педагогіки, сучасні педагогічні течії. Коли ми перейшли на другий курс, то нам читалися "Дидактика", "Рефлексологія і педологія". Останній предмет пізніше був названий шкідливим.

На перший погляд, такий навчальний план здається неймовірним. Але можна зрозуміти, чому міг існувати такий план - вважали, що майбутній вчитель будь-якої дисципліни повинен мати повну середню освіту і знати основи педагогіки. Ідея та зрозуміла, але, як чув я від поляка: "що занадто, то не здраво".

Перейшовши на другий курс, фізматики вже мали дисципліни: математичний аналіз, аналітична геометрія, експериментальна фізи­ка.

Тут я мушу відзначити, що курс аналітичної геометрії, прочи­таний професором Столяровим, був досить повним. На жаль, можливо через брак часу, або зважаючи на недостатню підготовку значної частини студентів, курс математичного аналізу читав професор Б.Я.Букреєв на рівні підручника Гренвіля, ще не доповненого Лузіним. Розділи функції кількох змінних, кратні і криволінійні інте­грали вивчалися нами на третьому курсі - лекції і практичні занят­тя провела К.Я.Латишева.

Згадую - закінчуючи розділ "Означений інтеграл", Б.Я.Букреєв сказав дещо про сучасне поняття означеного інтегралу і закінчив словами "а ще є інтеграл Лебега, але це вже не для вас". Ці слова для частини студентів стали стимулом кинутися до літератури, щоб самостійно познайомитися з інтегралом Лебега і не тільки з ним. Природно тепер згадати, що "семінари підвищеного типу" існували до відновлення на Україні університетів. В ті часи вчені і керівники фізмату добре розуміли, що серед студентів факультету є такі, що можуть засвоїти значно більше, ніж це передбачено учбовим планом і програмами. Цілком природно виникла ідея організації "семінарів - підвищеного типу". Слухачами таких семінарів були студенти, рекомендовані викладачами і громадськими організаціями. Тому дея­кі досить здібні студенти в цих семінарах не брали участь. Напри­клад, студенти набору 1927 року Гольдбаум і Чеплевський, не менш здатні до науки, ніж я, не зараховані були до семінарів підвище­ного типу.

На жаль, Чеплевський через рік після закінчення університету помер. Гольдбаум рік працював у Донецьку, а потім до війни працював у Київському політехнічному інституті, куди його взяв на роботу М.П.Кравчук. Додам до цього, що М.П.Кравчук взяв на роботу в політехнічний інститут і випускників 1932 року В.А.Зморовича з дружиною. Гольдбаум ще до війни захистив кандидатську дисертацію і з політехнічним інститутом не розлучався.

Характер роботи семінарів підвищеного типу був не однаковим. М.П.Кравчук додержувався принципу сформульованого ним словами "треба тримати руку на пульсі науки". Тому семінар М.П.Кравчука був досить модний і доповідали, як правило, студенти. Наприклад і автору цих спогадів доручено було докладно розповісти про всі праці Стеклова з теорії замкненості, а двом учасникам семінару було доручено доповіді про праці Канторовича в галузі конформних відтворень.

Г.В.Пфейфер поєднав роботу керованого ним семінару з роботою своєю в АН СРСР. Тому частіше, ніж студенти (їх було мало), доповідали сам Г.В.Пфейфер і професори Куренський та Ремез. Дозволю собі сказати, що першу мою статтю, рекомендовану до друку, я написав, узагальнюючи деякі результати Г.Б.Пфейфера. Б.Я.Букреєв на своєму семінарі формулював для розв'язання слухачами нестандартні (хоч і не дуже складні) задачі геометрії. У Д.О.Граве не було семінару підвищеного типу. Можливо тему, що він не бачив серед студентів таких, якими були Делоне, Чеботарьов, Шмідт ... .  А може, заважали брак часу і стан здоров'я.

З розвитком фіз-хім-мат інституту (тим паче в університеті) семінари підвищеного типу перестали існувати.

ІІІ. Фізхіммат інститут (1930-1933 роки)

Учбовий рік І930-І93І - це першій рік існування фізико-хіміко-математичного інституту (фізхіммат інститут). Це був останній рік навчання для студентів набору 1927 року, і для них мало що змінилося: не відокремили фізиків від математиків, не запроваджені були дипломні роботи і державні іспити, зберігся класовий принцип і навіть директором інституту не став фізик, або хімік чи математик.

Істотно змінився навчальний план для перших двох курсів. Трохи змінився навчальний план для третього курсу. Значно помоло­дів склад студентів першого, частково другого і третього курсів.

"Класовий підхід" ще зберігся в такому важливому питанні, як зарахування в аспірантуру.

А з'явилися нові проблеми. Перша - поступово семирічні трудо­ві школи перетворювалися на десятирічні і стало гострішим питання про викладачів. Почали виникати нові вищі учбові закладові для них потрібні були викладачі.

Друга проблема - значна частіша студентів випускного четвертого курсу мала академічну заборгованість. Цю другу проблему розв'язали дуже просто – організували гуртки, провели одне-два заняття і "подарували" потрібні оцінки.

А "подарунком" для всіх студентів випускного курсу став но­вий експеримент - ввели так званий лабораторно-бригадний метод. Цей метод полягав у тому, що окремі розділи теоретичного курсу виділялися для самостійної проробки студентами, а ті звітувалися викладачам "бригадами". Це означало, що доповідачем був "бригадир", а викладач може задавати питання і не бригадирові. Дуже рідко ви­кладачі користувалися цією можливістю: – знали, що, крім "бригадира", як правило, ніхто не готовий відпо­відати.

В 1932 році перестали існувати "семінари підвищеного типу". Послабшав "класовий підхід". Взагалі фізхіммат в усіх відношеннях став швидко наближатися до сучасного університетського рівня. Зокрема, чітко визначилися кафедри алгебри, геометрії, диференціальних рівнянь, математичної фізики, теорії функцій, механіки.

Поповнився штат викладачів (молодих насамперед), помолодшав склад студентів, завдяки переходу від семирічних трудових шкіл до десятирічних і появи заочного навчання, яким в основному стали користуватися люди старшого віку.

ІУ. У відродженому університеті

Київський університет відродився в 1933 році, зрозуміло, без тих факультетів, які стали самостійними інститутами. Відродження для таких факультетів, як хімічний, фізичний і математичний, про­йшло безболісно. Щодо математичного, то цей факультет не тільки відродив кращі традиції дореволюційного університету, а в певній мірі запозичив і досвід Московського університету. Для цього, між іншим, на нараду в Харкові (тодішній столиці) були запрошені ок­ремі працівники Московського університету на чолі з відомим про­фесором В.В.Голубєвим.

Математичні кафедри Київського університету обслуговували математичний і фізичний факультети. Цілком самостійно хімічний факультет обслуговувала доцент К.Я.Латишева і тільки вона, К.Я.Латишева після війни захистила докторську дисертацію. На жаль, за рік до свого 60-річчя К.Я.Латишева в 1956 році померла.

Протягом кількох років в СРСР не захищалися дисертації, ні кандидатські, ні докторські, а посади доцентів і професорів зат­верджували де завгодно і кому завгодно. Ось приклад особистий.

В Києві відкрили два нових вищих заклади (недовго вони існу­вали!): Інститут кондитерської промисловості та Інститут хімічної промисловості. Обидва інститути обслуговувала одна математична кафедра на чолі з професором М.К.Куренським, який знав мене як учня і співробітника Г.В.Пфейфера. Коли один із співробітників М.К.Куренського догадався прилюдно заявити, що єдиною правильною філософією він вважає філософію Маха і тільки нею можна керувати­ся, читаючи лекції, то виникла загроза, що впливова тоді органі­зація НКВД стане добиватися заміни "махіста" не знати ким. М.К.Куренський вирішив випередити події і попросив мене вести заняття на вечірньому факультеті (4 години на тиждень). Я погодився і не­сподівано одержав офіційне повідомлення, що Наркомат харчової промисловості затвердив мене доцентом, а я лише рік тому закінчив інститут!

Не випадково поширений був анекдотик: "якщо ви не маєте се­редньої освіти, то в якому вузі викладаєте?" Природно, що нареш­ті з'явилася урядова постанова про відновлення захисту дисертацій і утворення в Москві вищої атестаційної комісії (ВАК) Союзу з обов'язками:
  • Затвердження списків вчених рад, на засіданнях яких можна захищати кандидатські, а на яких і докторські дисертації певного профілю.
  • Затвердження постанов місцевих вчених рад про присвоєння звання доцента чи професора.
  • Видача атестатів (певної форми!) кандидатам, докторам, доцентам, професорам.
Одночасно була прийнята постанова про перевірку списків доцен­тів і професорів, що одержали ці посади, не маючи відповідних нау­кових ступенів. Це не означало, що всі такі доценти і професори позбавляються цих звань.

Дозволялося привласнювати без захисту дисертацій ступені докторів наук ученим старшого віку, якщо вони мають друковані в солідних виданнях праці, які свідчать, що ці вчені достойні звання доктора. Таке привласнення могла виконати тільки комісія, очолювана видатним, загальновідомим вченим.

Наприклад, у Києві таку комісію (всі вони були тимчасовими) очолив Д.О.Граве. Одразу нагадаю, що в Києві у такий спосіб були затверджені докторами математики Ахіезер Н.І., Ремез Е.Я., Соко­лов Ю.Д. і тільки вони.

Після виходу в світ наведеної постанови в Київському універ­ситеті киянами було захищено до війни близько десяти математичних кандидатських дисертацій (перші дві в 1935 р.) і дві докторські (Кільчевський і Дрінфельд).

Зрозуміло, що контингент студентів фізиків і математиків спочатку у фізхіммат інституті, а потім в університеті значно зріс і у зв'язку з цим повинен був збільшитися і склад викладачів. Таке збільшення сталося: завідуючі кафедрами знайшли серед випус­кників факультету достатньо підготовлених молодих викладачів. Ав­торитет таких зав. кафедрами, як Букреєв, Кравчук, Пфейфер був таким, що деканат і ректорат ніколи не відхиляли пропозиції кафедр щодо поповнення їх складу.

СПОГАДИ ПРО ВЧИТЕЛІВ І ОКРЕМИХ ДРУЗІВ


На семінарі (червень, 1935)
Зліва направо: cидять - М.Бик, Д.Граве, Т.Леві-Чівіта (Італія), Г.Пфейфер, М.Кравчук, М.Орлов; cтоять - Ю.Соколов, В.Д'яченко, К.Бреус, В.Можар, О.Смогоржевський, Є.Ремез, А.Наумов, Й.Погребиський.


Б.Я. Букреєв. Я зберіг короткий лист Бориса Яковича з таким його підписом: "Ваш столетний учитель". А був він вчи­телем багатьох поколінь студентів, починаючи з 1885 і до 1960-го. У свій час в Росії був закон: після 25 років праці професор повинен був перейти на пенсію, але міг читати лекції на правах приват-доцента (тобто одержував платню в залежності від кількості студентів, які записалися на лекцію). У штаті міг залишатися тільки "заслужений професор". Таким у свій час і став Борис Яко­вич і тому ніколи не розлучався з університетом. Деякий час Б.Я. читав лекції і в Київському політехнічному інституті.

Коли фізмат відділення стало основним факультетом фізхім-матінституту, а потім відродженого університету, Б.Я.Букреєв став зав.кафедрою геометрії і викладав лише геометричні дисципліни. Як виняток, один раз прочитав і курс варіаційного числення.

Хочу відзначити, що росіянин за національністю Б.Я.Букреєв міг читати і читав лекції українською мовою. Зокрема нам, студентам набору 1927р., читав українською мовою математичний аналіз.

Хочеться особливо відзначити, що Б.Я.Букреєв хазяйнував у двох особливих кабінетах - геометричному і літературному. У першому була розміщена на столах багатюща колекція геометричних моделей, а на стінах - фотографії видатних математиків. У другому кабінеті стояли шафи зарубіжної математичної літератури. Не виходячи з кабінету, цією літературою могли користуватися і студенти.

Саме в цьому кабінеті вперше звернув на мене увагу Б.Я. (коли я насмілився показати йому моє розв'язання однієї геомет­ричної задачі, яку він сформулював на своєму "семінарі підвищеного типу", а я не був учасником цього семінару). З того часу до кінця, мого перебування на роботі в Києві я не раз відчував добре ставлення Б.Я. до мене. Б.Я. високо цінив Соколова, Ахіезера. Він дуже добре ставився до своїх молодих співробітників - Шуб, Ільїна, Рибакова (рано померлого).

Дуже приємний спогад: в 1955 р. факультет організував урочисте засідання, присвячене Б.Я.Букреєву і Г.В.Пфейферу (двом ювілярам). Було два щити-виставки наукових праць, було два доповідача, була дружня вечеря.

Г.В. Пфейфер. У давні часи якийсь багатий господар полів і лісів вивіз з Німеччини фахівця-лісничого Пфейфера. Онуком цього Пфейфера був Георг Фердинанд Вільгельм Августович Пфейфер-студент, приват-доцент і, нарешті, після захисту докторської дисертації, професор Київського університету ім. Святого Володимира. Коли в 1914 ро­ці почалася війна, давно вже русифікованому Пфейферу запропоно­вано було русифікувати свої ім'я та по-батькові. Отак і став він Георгієм Васильовичем.

Г.В. оженився вже не молодий. Його дружина, Аріадна Климентіївна, була лікарем, деякий час працювала не в Києві. Коли почалася війна 1941 року, опинилася в Армії, але за віком її скоро з Армії звільнили, і вона разом з Георгієм Васильовичем була в Уфі, Москві і в Києві. Про все це згадую тому, що Г.В. ніколи не вико­ристовував свої звання професора і академіка з корисною метою. Зокрема, довгий час Пфейфери не мали достатнього житла - навіть мусили десь на периферії тримати дуже повну бібліотеку російської художньої літератури XIX віку.
Нарешті, вже після війни Г.В. одержав як академік пристойну квартиру. Науковій роботі Г.В.Пфейфер присвячував весь вільний від педагогічної роботи час. Його праці друкувалися в престижних математичних журналах СРСР, Германії, Франції. Після захисту докторської дисертації Г.В. зосередився на дослідженнях систем диференціальних рівнянь з частинни­ми похідними першого порядку. В 1941 р. видавництво "Радянська школа" випустила український переклад книги відомого французько­го математика Гурса "Інтегрування рівнянь з частинними похідними першого порядку" з доповненнями (сторінки 363...411) Г.В.Пфей­фера. Ці доповнення дають певне уявлення про творчість Г.В.

Коли у відродженому Київському державному університеті запро­вадили випускний державний іспит з диф. рівнянь, як посібник був виданий конспект лекцій Г.В.Пфейфера. Цей посібник в певній мірі дає уявлення про Г.В.- педагога.

В Академії наук, обраний її членом ще в перші роки її іс­нування, Г.В. проводив засідання свого семінару (кафедри) щотиж­нево. Зокрема, на цих засіданнях активну участь брав Е.Я.Ремез.

Г.В.Пфейфер дуже любив природу Кавказу, де він щорічно від­почивав. На жаль, він не слухався поради, коли старим став, не їздити на відпочинок у місяці літньої спеки. Можливо, що тому він, раніше ніколи не хворівши!, порівняно рано, в 1946 р., помер. З любов'ю і незмінною повагою згадую свого вчителя Георгія Васи­льовича.

М.П. Кравчук. Михайлу Пилиповичу Кравчуку присвячені вже і книги і статті, але я дозволяю і собі поділитися спогадами про не­забутнього свого вчителя. Михайло Пилипович звернув на мене увагу ще в 1927 році, коли він нашому курсу читав "Вступ до вищої мате­матики". Я зробив кілька доповідей в його семінарі підвищеного типу, і саме він благословив мене словами: "тепер ви можете і по­винні зайнятися власними дослідженнями". Коли в березні-квітні 1931 року на фіз-мат набрали дві групи студентів (так званий "ве­сняний набір") і Михайло Пилипович погодився попрацювати з цим незвичайним складом студентів, то він прийняв рішення провадити заняття по зразку шкільному - не відокремлювати лекцію від прак­тичного заняття, а саме: довів викладач теорему чи формулу і зра­зу починає працювати біля дошки разом із студентом. З ним погоди­лися, і він запропонував тоді одну групу студентів доручити мені, а я і сам ще був студентом.

Зрозуміло, що я по змозі копіював викладання Михайла Пилипо­вича. З осені я вже став асистентом Михайла Пилиповича, і коли ви­никла ідея видати для початківців два посібника - "Вступ до вищої математики" і "Теорія визначників (детермінантів)", то М.П. зробив мене своїм співавтором. А як працювали ми - пояснюю на прикладі. Перший-розділ у "Вступі..." , присвячений теорії дійсних чисел, від першого до останнього слова написав сам М.П. Кожний з решти розді­лів після сумісного обговорення змісту писав я і написане віддавав М.П. на перевірку. І, в разі потреби, на виправлення і доповнення. Знаю, що так само працював М.П. з Д.Б. Тополянським.

У зв'язку з роботою над "Вступом" я не раз бував у М.П. вдома. З пошаною згадую Есфір Йосипівну, його дружину, сина і дочку Михай­ла Пилиповича дорослими не зустрічав. Пам'ятаю, що синове ім'я - Євген.

Зовнішність і голос Михайла Пилиповича дуже привабливими були, і це використовували як в Академії наук, так і в університеті. Приклади: коли як академік вперше після багатьох років від­сутності приїхав Михайло Грушевський, Президія АН доручила саме Михайлу Пилиповичу привітати М.Грушевського на вокзалі і супрово­дити до АН.

Коли в Київ приїхав, за ініціативою М.М.Крилова, голова математичного товариства Франції Фреше, зустріти його і привітати доручено було знов Михайлові Пилиповичу.

В 1928 році в Болоньї (Італія) відбувся черговий Всесвітній математичний конгрес, М.П. був на цьому конгресі, виступав з доповіддю, а після конгресу поїхав в Париж для зустрічі з видатними математиками Франції. Повернувшись у Київ, М.П. поділився своїми враженнями від Італії і Франції зі студентами фізмату. Зокрема, добре пам'ятаю, з яким жалем М.П. говорив про культ Мусоліні в Італії. Слухачі доповіді М.П. подякували йому овацією.

На жаль, популярність М.П. дуже, мені здається, пошкодила йому. Поясню, чому так можна думати. Михайла Пилиповича обрали в Києві головою Секції наукових робітників (СНР) і як такого його ввели в склад суддів на процесі в Харкові "Спілки визволення Ук­раїни" (СВУ).

Майже, одразу, коли почався суд, було повідомлено, що М.П. за­хворів і із складу суддів вибув і його замінили Соколовським - головою СНР в Харкові. Поки відбувався процес СВУ, М.П. перебував у Харкові, де написав кілька математичних розвідок.

Вже тоді, мені здається, могла з'явитися підозра що насправ­ді М.П. в Харкові не хворів. Цю підозру, здається мені, могли ви­користати в страшному 1937 році, коли судили вже М.П. З болем пишу подальші рядки.

Коли почався період арештів 1937 року і з університету забра­ли ректора, проректора, помічника цього проректора (математика Д.Б.Тополянського), кожний з працівників університету міг сподіва­тися на арешт.

М.П.Кравчука почали "проробляти" на зборах. Коли такі збори були призначені на факультеті, ми з Й.Б.Погребиським пішли до М.П., який не виходив з дому, бо хворів. Досі пам'ятаю колір його піжами і білу пов'язку на шиї. Ми сказали М.П., що, на нашу думку, не слід йому йти на ці збори. А Михайло Пилипович сказав: "Ні, треба все витримати, прийду!".

Тоді ми вирішили, що Й.Б.Погребиський внесе пропозицію обрати мене в президію зборів, а я писатиму протокол, який, відредагував­ши, покажемо Михайлові Пилиповичу. Нашу пропозицію М.П. схвалив, а ми все погодили з деканом (ним тоді був С.С.Мовшиць).

Арешти почали затихати. І тоді в центральній київській газеті з'явився лист, в якому висловлено було здивування чому досі на волі такий ворог, яким є Кравчук. Підписи К. Бреуса і С. Фещенка нас не здивували, а підпис академіка Д.Граве був страшною несподіванкою. Ми пам'ятали, що в тій самій газеті не так давно була надрукована велика стаття того самого Граве, в якій він рекомендував обрати, М.П. в академіки. Ми ніколи не чули від Граве і слова крити­ки на адресу М.П.Кравчука. Ми не здивовані були, а приголомшені.

Ні тоді, ні потім не могли ми зрозуміти, як таке могло трапитися. Точно не пам'ятаю, коли я зустрів знайомого філолога, який сказав мені, що він був в одній камері з Кравчуком і що той після одного з допитів сказав: на волю я вже не сподіваюсь, щоб мене били не хочу і я все підписав.

Другий спогад. Пізньої осені 1941 року, стоячи в черзі до вікна в міліції, я розмовляв з сусідом. Коли я відійшов від вікна, до мене звернувся не старий чоловік у гарному шкіряному одязі і сказав: "Я чув вашу розмову, і тому знаю, що ви математик з Києва. Знали ви Кравчука?" Коли я сказав, що знав, цей чоловік сказав: "Я його недавно бачив. Як дуже хворого його звільнили від важкої пра­ці, мабуть, він вже помер". Сказавши це, той чоловік дуже швидко попрямував до виходу з приміщення. Я певний, що той чоловік був у таборі не як засуджений. Нагадую: у відродженому університеті Ми­хайло Пилипович керував кафедрою алгебри, мав аспірантів, викладав вищу алгебру, теорію чисел і теорію ймовірностей з основами мате­матичної статистики.

Д.О. Граве. Д.О.Граве вдалося те, що дуже рідко вдається і вдавалось іншим видатним ученим - створення наукової школи. Школу цю умовно можна назвати алгебраїчною, але не в назві справа. Важливо те, що до цієї школи належали Делоне, Чеботарьов, Шмідт ... і що учасники школи чимало зробили для розвитку математики в різних містах держа­ви - в Києві, Казані, Москві, Петербурзі та ін. Хочеться також відзначити, що Д.О.Граве чимало зробив для розвитку математики своїми підручниками алгебри і теорії чисел. Насмілюся твердити, що підручник алгебри Д.О.Граве і тепер варто було б використовува­ти.

Власні дослідження Граве, зауважу, вдало відзначені в книзі А.П. Юшкевича "История математики в России".

Без сумніву можна вважати, що Граве міг би досягти ще більшого в математиці, якби ним не оволоділо бажання довести відому теорему Ферма. В одному з номерів часопису Київського математичного товариства є запис: "Д.О.Граве дав головуючому на засіданні закритий пакет, в якому є виклад його доведення теореми Ферма". Про такий пакет сам Граве розповів нам, студентам, таке: "Пішов я на пошту з таким пакетом, щоб надіслати його за кордон. На щастя, не дійшовши до пошти, я зрозумів, що є серйозна помилка в моєму доведенні і повернув додому".

Про свої намагання довести теорему Ферма Д.O. розповідав і таке: "Є в мене фотографія, це зображені я і Ландау (відомий ні­мецький математик), обидва посміхаємося - я, вважаючи, що доведу теорему Ферма, а він - вважаючи, що мені це не вдасться".

В інституті народної освіти, у фіз-хім-матінституті і у від­родженому Київському університеті Граве не читав лекції з алгеб­ри. У властивій йому манері несподівано шуткувати, він, як розпо­відали, на питання, чому він не хоче читати лекцій з алгебри, сказав: "Алгебра - це буржуазна наука".

Дозволю собі висловити думку, що причинами відмовлення Граве від алгебри були такі: Граве болісно переживав розпад своєї алгебраїчної школи і не було в нього надії створити нову таку школу; ним оволоділа думка, що час вимагає від математиків зайня­тися застосуванням математики.

Цю думку він прищеплював і новим своїм молодім талановитим колегам. Саме тому, здається мені, Н.І.Ахієзер зайнявся аеродинамікою, Ю.Д.Соколов - механікою, А.Л.Наумов - теоретичною електротехнікою.

Сам Граве зайнявся теоретичною механікою, написав і видав не­стандартний підручник з цієї дисципліни, став вести заняття тільки по цій дисципліні. На жаль, цей підручник друкувався якраз тоді, коли Граве читав лекції нам, студентам набору 1927 року. Жаль тому, що Граве приходив на лекцію з коректурою чергових сторінок курсу і доручав одному з нас вголос читати ці сторінки. Сам сидів мовчки і тільки іноді розважав слухачів якимось жартом чи спомином. Обме­жусь одним прикладом: студент Горбань біля дошки, і професор ста­вить питання так: "В присутності імператора ставлять на постамент пам'ятник, тягнуть пам'ятник мотузком, а він на постамент не стає. Автор пам'ятника крикнув два слова, і пам'ятник опинився на постаменті. Ви за походженням селянин і повинні здогадатися, що це за слова". Горбань мовчить, і тоді професор підвівся і продекламував: "Намочіть мотузок".

Коли підручник Д.О.Граве вийшов з друку, ми вже були студен­тами четвертого, випускного тоді курсу, і Граве став дотримуватися запровадженого тоді лабораторно-бригадного методу по-своєму. Він проголошує: "Дама запрошує кавалера". Одна із студенток називає прізвище студента-хлопця і той повинен вийти до дошки і доповісти черговий параграф за підручником. Студент одержує оцінку, і тоді професор оголошує: "Кавалер запрошує даму". Тоді один із студентів називає прізвище однієї із студенток.

Зрозуміло, що студенти не могли не використати таку методику –наперед домовлялися, хто буде черговим "кавалером" і хто черговою "дамою". Здається мені, що Граве розумів: лабораторно-бригадний метод - це дурниця, а студенти розважаються - і нехай! .

Д.О.Граве був схильний до парадоксальних висловів, але, на жаль, не завжди ми могли своєчасно зрозуміти їх зміст. Наведу ще два приклади.

Один з нас, студентів, в присутності Граве, вимовив слова "аналітична геометрія". Граве прокоментував: "Кожна собака може викладати аналітичну геометрію". Нас вразили ці слова, бо нам про­фесор Столяров прочитав досить солідний курс цієї дисципліни. Піз­ніше ми, ті що запам'ятали слова Граве, зрозуміли, що з певної по­важної причини Граве, і не тільки він, не можуть забути, що в доре­волюційні часи Столяров був не обраний, а призначений професор, що Столяров не захистив жодної дисертації, що в нього немає друкова­них наукових праць.

Другий приклад. Коли відновили вчені ступені, Граве був упов­новажений затвердити докторами математики тих, хто фактично мав го­тові докторські дисертації, але в свій час захист дисертацій в СРСР був відмінений. На відповідному засіданні Граве оприлюднив рішення про визнання докторами Ахїєзера, Ремеза, Соколова. Один з присутніх (пам'ятаю прізвище його, але не називаю - він жорстоко постраждав у 1937 р.) сказав: "Чому ви мене в свій час рекомендували в профе­суру, а не хочете рекомендувати в доктори наук?" Граве відповів (цитую без перекладу): "Я считаю возможннм помочь Вам получать лепешки, но не считаю возможным дарить степень доктора". У відродже­ному університеті Граве недовго працював. Причиною було те, що в Академії з'явилися
інститути і Граве був призначений директором Інституту математики. Вік і стан здоров'я, на жаль, вже не дозволи­ли Граве працювати і в університеті.

На закінчення хочу відзначити, що учасники алгебраїчної школи Граве не забували його. Зокрема, коли Граве виповнилося 75 років, Чеботарьов приїхав у Київ привітати його. Ще один спогад: коли Гра­ве обрали почесним академіком Академії наук СРСР, він прилюдно ви­словився так: "Разница между званием почетного академика и просто академика подобна разнице между вираженнями "Милостивый государь" и просто "Государь". Схильний був до гумору Дмитро Олександрович, але іноді цей гумор не був веселим!

М.М.Крилов і М.М.Боголюбов. До літа 1934 року я ніколи не бачив ні Крилова, ні Боголюбова, але знав, що вони активно працюють в науці, педагогічного діяльністю не займаються. Широко відомим М.М. Боголюбов, ще зовсім молодий, став, одержавши Міжнародну премію, а доктором наук став, хоч формально не закінчив ні середню, ні вищу школу.

Про М.М. Крилова розповідали, що він колись висловив бажання прочитати якийсь курс лекцій в КІНО. На першу лекцію прийшов з молодим Н.І.Ахієзером і сказав слухачам: "Першу лекцію прочитаю не я, а ця молода людина". Коли лекція закінчилась, М.М. Крилов ска­зав: "Мені лекція сподобалась, гадаю, і вам. То нехай же і далі цей Наум Ілліч читає вам лекції і прочитає весь курс".

Про М.М.Боголюбова розповідали, що батько його (теж Микола Миколайович, так само, як і внук його пізніше, - сімейна традиція!) був богословом, працював у Новгороді, де і народився старший з трьох синів. Сім'я Боголюбових переїхала до Києва, коли голову сі­м'ї запросили на роботу в Київський університет. В роки громадян­ської війни Боголюбови опинилися в якомусь селі. Вчасно помітивши, що старший син дуже схильний до математики і має неабиякі здібно­сті, батько повіз його в Київ до Граве. Той підтвердив, що молодий Боголюбов здібний математик, але передав хлопця під опіку М.М.Крилову, з яким у той час був у добрих стосунках. Так і став молодий М.М.Боголюбов спочатку учнем, а потім співробітником М.М.Крилова в Академії наук України. В КІНО Крилов і Боголюбов не бували, але добре знали, що діється на Фізматі.

Вперше я зустрівся з Криловим і Боголюбовим в липні 1934 року з ініціативи М.М.Крилова і ось чому.

З червні 1934 року в Ленінграді відбувався всесоюзний з'їзд математиків. На цей з'їзд Крилов і Боголюбов не поїхали. Кілька математиків Київського університету, в тому числі М.П.Кравчук і я, на з'їзді були.

На з'їзді в переповненому залі А.А.Марков - син знаменитого академіка А.А.Маркова - виступив з гострою критикою однієї монографії Крилова-Боголюбова. З присутніх жодний не виступив ні в під­тримку, ні проти Маркова. Мені хотілося, повернувшись у Київ, по­знайомитися з твором Крилова-Боголюбова і продумати критику Марко­ва. Тому я записав усе, що Марков писав на дошках і коротко (на жаль, дуже коротко) все, що Марков говорив.

Після з'їзду М.П.Кравчук зустрівся з Криловим і розповів йо­му про виступ Маркова і що Дрінфельд, здається, уважно слухав і записував цей виступ. Ось чому М.М.Крилов послав до мене М.М.Боголюбова, щоб той передав мені запрошення до нього із записом виступу Маркова. Зро­зуміло, я не затримався з "візитом".

М.М.Крилов прийняв мене дуже люб'язно і насамперед показав мені свою колекцію дрібних екзотичних рослин і повів до своєї бі­бліотеки (здається, що пізніше цю бібліотеку М.М.Крилов передав у міську наукову бібліотеку). В бібліотеці я вже мав змогу в якійсь мірі зрозуміти, що характер М.М.Крилова незвичайний. Він сказав, що дозволяє мені бувати в цій бібліотеці, але одразу звернув мою увагу на запис великими літерами "Б0Г0ЛЮБ0ВУ І ДЯЧЕНКО ЗАБОРОНЕНО КОРИСТУВАТИСЯ БІБЛІОТЕКОЮ, БО ВОНИ ПОРУШУЮТЬ ПРАВИЛА КОРИСТУВАННЯ". Я не став допитуватися, які це правила. Після відвідання бібліоте­ки почалася наша розмова про виступ Маркова. Під час нашої розмови в кімнату зайшов М.М.Боголюбов, і М.М.Крилов сказав: "М.М. вийдіть, я розмовляю з гостем".

Пізніше мені довелося не раз бути свідком уміння Крилова оці­нювати обставини і добиватися свого. Наведу приклади.

М.М.Крилов домігся того, що в Київ приїхав голова математич­ного товариства Франції, широко відомий Фреше, який мав виступити з доповідями на математичному факультеті Київського університету. Очікуючи приїзду Фреше, Крилов вирішив сам зайнятися підготовкою зустрічі. Насамперед, покликавши мене з собою, він пішов у кращий готель Києва. Зайшовши, він звернувся до швейцара зі словами: " Я прийшов сюди з професором Дрінфельдом, ви розумієте, хто прийшов, (не був я ще тоді професором!)? Йому треба зустрітися з вашим директором, ви зрозуміли? Швейцар не пішов, а побіг, мабуть, і за хвилину повернувся з директором, якому М.М.Крилов і виклав вимоги, пов'язані з приїздом Фреше.

М.М.Крилов сам організував і урочисту вечерю з Фреше. Замовив окрему невелику кімнату і меню належного (французького) стилю. Склад учасників визначив таким: президент Академії наук Богомолець, академіки Пфейфер, Кравчук, Крилов, ректор університету, декан фа­культету С.С.Мовшиць, М.М.Боголюбов і доцент Дрінфельд. Всі при­йшли!

Другий приклад. Наприкінці тридцятих років вже дуже не просто було поїхати з відрядженням за кордон, а М.М.Крилов спочатку сам поїхав у Францію, побував і в Португалії, а потім влаштував і по­їздку М.М.Боголюбова до Франції і Бельгії.

Після повернення М.М.Боголюбова до Києва в деканат фізмату несподівано прийшов М.М.Крилов, а тоді, у зв'язку з відрядженням С.С.Мовшиця я повинен був виконувати обов'язки декана. Добре пам'ятаю слова М.М.Крилова: "Я пришел поговорить о Боголюбове. Детина вырос и за границей даже побывал. Считаю, что он уже может и должен стать профессором университета. Вы поняли?" Я відповів: "Понял, разрешите мне отлучиться на несколько минут". І помчав до ректора. Ректор уважно мене вислухав і сказав: "Скажіть Крилову, що Боголюбов вже зарахований професором нашого університету".

Ось так почав Боголюбов, на радість студентів і співробітни­ків, працювати на математичному факультеті. Він читав тільки спец­курси, керував аспірантами, брав активну участь у засіданнях ради факультету. Коли в 1941 році почалася війна, Крилов і Боголюбов опинилися в Уфі, а потім у Москві. Можливо, що саме в Уфі та Моск­ві М.М.Боголюбов зацікавився проблемами фізики, а це, кінець-кінцем, привело його до посади директора знаменитого фізичного інституту.

В Уфі я повсякденно зустрічався з Боголюбовим, а Крилова бачив дуже рідко. Я вдячний М.М.Боголюбову як опоненту по захисту мною докторської дисертації і за допомогу в 1981 році у влаштуванні на роботу в Харківському фізико-технічному інституті мого сина (нині член-кора Національної Академії Наук України).

Про київських математиків, моїх друзів

Щербак Дмитро - мій однокурсник. Ще в селі вступив у комсомол. У фізхімматі добре вчився і по закін­ченню інституту став асистентом на кафедрі математичного аналізу. Пізніше був помічником декана, а потім і деканом математичного фа­культету Київського університету. Загинув на фронті в 1941 році.

Руткевич Микола старший за мене років на вісім. Син священика. В 1920 році вступив у комсомол, став (здається, в Києві) редактором комсомольської газети. Не погодивши питання з ким належить, випустив черговий номер газети українською мовою. За це виключили з комсомолу і зняли з роботи. Повернувшись додому, став учителювати, оженився і став батьком сина. Дружина була лікарем.

Микола, закінчивши фізхіммат, виїхав в Умань до своєї сім'ї, викладав фізику, якщо не помиляюсь, в Учительському інституті, пра­цював над кандидатською дисертацією. В 1937 році заарештували (може, пригадали його комсомольську діяльність) і загнали в далекий край. В 1940-му році, ніколи не забуду, прийшов я додому, а мати зустрі­ла мене словами "Приїхав твій друг". Коли я зайшов у кімнату, ки­нувся до мене Микола. Він розповів мені, як звільнився з табору. А вдалося це йому так:

На кінцевій станції, коли арештантів випустили з вагонів, до них звернувся зустрічаючий командир із словами: "Медпрацівники ви­йдіть вперед!" Микола (нахаба!) від дружини у свій час дещо з меди­цини знав і вийшов вперед. Його і використовували в таборі як меди­ка. А це дало йому можливість писати куди слід і він домігся виправ­дання. Останній раз Микола навідався до мене в 1953 році в Харкові. Скоро і його не стало.

Спітковська Клара. Моя однокурсниця (а було дівчат лише шестеро). Її сім'я (батько, мати, два брати і сестра) жила в Києві недалеко від мене. Часто з інституту ми разом йшли додому, деякі іспити складали після сумісної підготовки. Лише після третього курсу перейшли з "ви" на "ти" - на цьому настояв Микола Руткевич. Я до всіх дівчат нашого курсу звертався на "ви".

Клара, як і я, заробляла уроками. Закінчивши інститут, вона влаштувалася на роботу викладачем у школі при фабриці. Там познайомилась з інженером і стала його дружиною. Останнє її місце роботи - Київський політехнічний інститут. Востаннє я був у Клари в Києві у 1973 році. Вона померла, не доживши до свого сімдесятиріччя.

Мовшиць Семен. Син голови єврейського колгоспу (й такі були!), він був уже деканом, коли я був студентом випускного четвертого курсу. Вперше ми з ним заговорили, коли в квітні 1931 р. він зупинив мене поблизу університету на вулиці і сказав, що мені доручають викладати поруч з Михайлом Пилиповичем Кравчуком в одній групі весняного набору. Знайомство скоро переросло в дружбу. Ми стали зустрічатися не тільки на роботі. Коли Семен, вже проректор університету, нарешті одержав більш-менш пристойне житло - дві кімнати і тільки один сусід у квартирі (а сім'я Мовщиців - це п'ятеро душ!), то обов'язково суботній вечір став для нас спільним відпочинком.

Семен загинув на війні. З його родиною в мене збереглися зв'я­зки, хоча з 1944 року ми жили в різних містах. З дочкою Мовшиця і тепер підтримую зв'язок (по телефону).

Погребиський Йосип. Його вчасно помітив Д.О.Граве, і тому, закінчивши КІНО, він став одним з викладачів теоретичної механіки в тому самому інституті, а згодом - у фізхімматі і університеті. Він був одним з видатних шахістів України - чемпіоном і майстром став у 1936 році (а тоді їх було мало).

Вже в перші дні війни опинився в Армії, дослужився до звання майора, був учасником зустрічі на Ельбі. До війни захистив канди­датську дисертацію, а після війни - докторську. Він був трохи стар­ший, ніж я. Познайомилися, коли я закінчив фізхіммат інститут і теж став викладачем. Знайомство швидко перейшло в дружбу. В часи війни обмінювалися листами. Після війни, живши в різних міс­тах, зустрічалися не рідко. Помер Йосип зненацька в 1972 році, померла вже і його дружина. З дочкою підтримую зв'язок.

Рибаков Борис. Бувши студентом четвертого курсу, я слухав його лекції, які він читав нам по книзі Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм", хоч і був математиком. А в 1935 році ми з ним на одно­му засіданні вченої ради захищали кандидатські дисертації і були з ним вже друзями.

Досі з жалем згадую, як ще дуже далеко від старості помирав від тяжкої хвороби мій друг Борис Михайлович. Без сумніву, Київсь­кий університет втратив талановитого геометра.

На закінчення хочу підкреслити, що роки перебування у Києві були для мене щасливими і незабутніми.

За матеріалами статті - Гершон І. Дрінфельд, Вища математична освіта у Києві в роки 1927 - 1941, У світі математики, т.4, вип. 2, 1998, 68-82.
Висловлюємо щиру вдячність професору Володимиру Кириченку за те, що він знайшов та надіслав  рукопис статті до КМТ.

 ==================================

Список публікаційMathSciNet) Посилання на праці  (з MathSciNet)