У 1998 році  у нас в Інституті математики НАН України було засідання «Просвіти», присвячене 30-літтю підписання листа 1968 року.  На ньому були присутні (і виступали), крім наших підписантів-математиків, також М.Коцюбинська, Є.Сверстюк, Г.Севрук, В.Шевчук, Г.Дворко, Л.Ященко та ін.  - Галина Сита.
 

Спогади Володимира Вишенського

Першими поставили пiдписи пiд листом кiлька фiзикiв, прiзвища яких я тепер не пам'ятаю, математик Вiктор Боднарчук, Iван Свiтличний i я. Це сталося в помешканнi подружжя фiзикiв пiсля досить тривалого обговорення тексту. Не слiд думати, що всi учасники цього заключного обговорення були iнiцiаторами чи спiвавторами вiдкритого листа. Принаймнi я саме тут уперше ознайомився з текстом. У мене не було до його змiсту жодних зауважень. Пам'ятаю, один iз присутнiх наполегливо пропонував свої покращення й доповнення, а Iван Свiтличний розважливо i терпляче пояснював, що пропонованi змiни або погiршать текст стилiстично, або переобтяжать чи спотворять його змiст. Врештi-решт усi згодилися з варiантом листа, що його на початку зiбрання прочитав i прокоментував Свiтличний.

Свiтличний говорив м'яко, спокiйно, переконливо. Вiн переконував не тiльки логiкою (хоча була вона бездоганною), а й оцiєю незбагненною м'якiстю, котра засвiдчувала незламну волю i певнiсть своєї правоти. Ранiше я iз захопленням читав усе з написаного Свiтличним, що потрапляло до рук. Тепер вiн зачарував мене органiчною iнтелiгентнiстю та неймовiрної сили делiкатнiстю в поводженнi й бесiдi. Я подумав, що вiн напевно нiколи не докладає нiяких зусиль, щоб привернути увагу товариства. Це виходить у нього само по собi.

Насамкiнець ми домовились у загальних рисах про те, хто i якi обов'язки бере на себе по збиранню пiдписiв. Ми з Боднарчуком, зокрема, мали назавтра зайти до Iвана Дзюби, щоб мати його пiдпис серед перших. Це було необхiдно з огляду на його незаперечний авторитет серед не байдужих до нацiональних, духовних та полiтичних проблем. Крiм того, ми сподiвались, що листа пiдпишуть кiлька провiдних учених iз Iнституту математики. Так i сталось. Без найменших вагань поставили свої пiдписи члени-кореспонденти АН УРСР Юрiй Соколов, Юрiй Березанський та Анатолiй Скороход. Перший з них -- маститий математик старшого поколiння, котрий вже мав досвiд переслiдувань з iдеологiчних мотивiв, а останнi двоє -- блискучi математики пiслявоєнної доби.

У комунiстiв тверде правило: iдеологiчно схибнутих виставляти як зачумлених, завошивiлих, прокажених в останнiй, безнадiйнiй стадiї. Бували часи, коли єдиним заходом щодо таких було знищення (скажених собак знищують i закопують дуже глибоко). В iншi часи засоби впливу урiзноманiтнювали: вiд прилюдного улюлюкання та санiтарної обробки в парткомi до утримання в клiтцi i того ж таки знищення. Десь посерединi цього промiжку -- позбавлення засобiв iснування як самого схибнутого, так i найрiднiших, найдорожчих йому людей.

Попередньою санiтарною обробкою ``пiдписантiв" з Київського унi\-верситету iм. Тараса Шевченка займався власноруч перший секретар парткому (дуже велика шишка, бо партком унiверситету мав права райкому партiї) Чухно. Не звiрився на факультетського парторга. Я мусив вiдбути цю процедуру, хоча нiколи не був членом партiї, а на той час -- навiть комсомольцем. Обробляли iндивiдуально. Чухно сидiв у належному йому за рангом крiслi, мене посадили навпроти через широченний стiл, а збоку сидiло щось чорне, наїжачене й коротеньке: над столом стирчала тiльки голова i ледь вивищувались плечi. Я здогадався, що то воно за цяця, а згодом наш мехматiвський парторг Вiталiй Савченко пiдтвердив: iз органiв. Видно, не щодня в унiверситетському парткомi сидiли службiсти-кадебiсти, бо Чухно з усiх сил старався вислужитися й подобатися. Так старався, так вiртуозно й iз знанням справи вiв ``бесiду", що чорнявому не було куди слово вставити, й вiн просидiв битих двi години непорушно й беззвучно, утупившись у якусь точку пiд стелею. Чухно загiпнотизував.

Спочатку партбос, професор i доктор марксо-ленiнських наук проiнформував мене, що:
      а) я ворог усього радянського народу та його держави, а також усього прогресивного людства;
      б) деякi найвищi партiйнi та державнi мужi жартували, коли заявляли на весь свiт, що в нас бiльше не судять за iдеологiчнi та полiтичнi злочини; у кожнiй державi судять за злочини проти держави; марксистська iдеологiя -- теоретична пiдвалина соцiалiстичного ладу, а держава наша соцiалiстична; тож будь-якi дiї, спрямованi на дискредитацiю марксизму-ленiнiзму чи полiтики партiї, злочиннi, антидержавнi; усiм, хто зазiхає... даватимемо по руках;
      в) якщо я негайно складу письмову заяву про те, що нiякого листа я не пiдписував, то я вiдразу перестану бути пiдступним ворогом радянської держави й усього прогресивного людства, а щойно розпочата розмова урветься без жодних наслiдкiв.

``Розмова" тривала ще бiля двох годин. Чухно вiддавав перевагу питальним реченням. Наприклад: -- Ви знайомi iз Свiтличним? -- Ви знайомi iз Дзюбою? -- Ви читали якi-небудь твори Дзюби? -- Хто вам дав на пiдпис листа? -- Кому ви пропонували пiдписати листа? -- Чи вiдомо вам, хто склав текст листа? (До речi, я не знаю цього i досi). -- Ви знайомi з Чорноволом? -- Чому ж полiзли його захищати? -- Коли почалося ваше переродження? Пригадайте, вiд кого, де i коли ви чули антирадянськi висловлювання. Чи не чули ви таких висловлювань вiд ваших колег, друзiв або сусiдiв? -- Вам нiхто не пропонував почитати заборонену лiтературу? -- У вас є друкарська машинка? -- Хто на нiй друкує? -- Що ваша дружина друкувала на нiй? -- А хто-небудь стороннiй друкував або мiг друкувати на вашiй машинцi?

Чухно натхненно варiював запитання, змiнюючи черговiсть. Просто-таки психологiчна атака з намiром заплутати й зловити на брехнi. Навiть у фiльмах я бачив таке лише опiсля. Наприклад, пiсля того, як я (цiлком правдиво) заперечив своє знайомство з Чорноволом, Чухно зненацька випалює: -- Де саме ви познайомилися з Чорноволом?

Правда ж, нічого було додати тут професiоналовi з КДБ? Вiдбив хлiб доктор економiчних наук, садист не з примусу, не iз службового становища, а за покликом душi. Хоббi таке.

Слiд додати, що Чухно на ту пору ще не був щирим українським патрiотом i говорив росiйською, тепер вiн плiч-о-плiч з iншими провiдними марксо-ленiнськими економiстами самовiддано служить українськiй державi й демократiї i говорить тiльки українською. Наслiдки служiння видно неозброєним оком.

В університетi зник партком. Проте Чухно не розгубився. Вiн перебрався у Велику Раду унiверситету й, не довго думаючи, очолив її. За згодою, звичайно ж, бiльшостi її членiв -- також несамовитих патрiотiв нової України.

Часточку своєї душi, про яку (душу) йшлося вище, Чухно продовжує щоднини вiддавати своїм вихованцям. То ж Україна ще довго блюватиме чухнiзмом.

Пiсля санiтарної обробки -- на розтерзання натовповi.

На загальнофакультетськi збори прийшло багато охочих до смаженини. Пiдсмажувати мали двох: Вiктора Боднарчука й мене. Людожерiв серед присутнiх, до честi мех-мату, виявилося небагато. Зате охочих до видовищ з перчинкою -- бiльше нiж треба. А за видовище треба платити, хоча вхiд наче б то й безкоштовний. Воно немов би й так, проте наприкiнцi голосувати треба. Вiдкрито. Пiд прицiльними поглядами своїх i стороннiх компетентних осiб. Боязко голосувати ``проти". Доводиться голосувати ``за". Засудити, звiльнити з роботи. Бридко. Соромно. Немов умочили тебе у вiчко вокзальної вбиральнi i виставили для загального огляду. Оце й є плата. Хотiлося тiльки подивитися, а довелось й свого каменя кинути. Глядач у фiналi вистави ставав, куди не крути, катом.

Справжнiх людожерiв було всього кiлька. Вони виступали з монологами й заклинаннями, вони захлиналися вiд лютi, звинувачували нас у всiх мислимих i немислимих грiхах, накликали всi прокляття i кари на нашi голови. Вони були страшнi i смiшнi водночас. Було на що подивитись i було що послухати. Найбрутальнiше поводився Вiктор Глушков. Недавнiй його заступник по кафедрi в унiверситетi й колега по працi в Iнститутi кiбернетики Вiктор Боднарчук дiяв на нього, як червоне на дурноверхого бика, вiдмовляючись вiд будь-яких компромiсiв, котрi зачiпали його гiднiсть i суперечили переконанням. Коли, вiдповiдаючи на запитання, я сказав: ``Я пiдписав листа передусiм тому, що в iншому разi в майбутньому моїм дiтям i внукам буде соромно за мене", -- Глушков оскаженiв. В голові цієї персони, для якої система означала все, а людина -- нiчого, -- не вкладалося, що така собi людина здатна бодай на дрiбний за масштабом вчинок, але таки вчинок, за яким не стоїть нiчого, окрiм захисту гiдностi i честi, захисту вiд системи, котра народилася в безчестi, плодить безчестя й винагороджує безчестя. Саме тому система та її сторожовi пси так несамовито жорстоко карали за все, що нагадувало вчинок, бодай на вершок пiдносило людський дух.

Про людцiв, котрi не пропускали нагоди всунути i свого носа, коли розпочиналась кампанiя шельмування нової порцiї ворогiв, колишнi їхнi катованi жертви iнодi кажуть: ``Бог їм суддя". Це позицiя заохочення. Садисти-аматори, як i садисти-професiонали, мають вiдчути, що земля горить у них пiд ногами. Не створимо для них такого режиму -- каратимуться нашi внуки i правнуки.

Дехто схильний вважати, що людожери й садисти -- породження вiдповiдної системи. Це правда менш, нiж на половину, бо суспiльнi системи, котрi пестують такi таланти, ними ж i створюються. Талант людожера i садиста розквiтає на повну силу за певних умов, але до того мають бути пуп'янки. Суспiльство щомитi ризикуватиме потрапити в лабети безжальних потвор, доки не навчиться своєчасно розпiзнавати пуп'янконосiїв.

Доки людина є людиною, нiяка система не здатна обернути її на аморальну мерзенну потвору, здатну носаком штурхонути беззахисного в обличчя.

Людожери на зборах опустилися саме до цього рiвня. Багато хто з присутнiх вжахнувся, спостерiгаючи цi перекошенi вiд лютi фiзiономiї, грюкання кулаками, неймовiрну жестикуляцiю, котра мала показати, як ворогiв колють, рiжуть, рвуть на шматки, розтирають в порох... А це ж виступали поки-що людожери за покликанням. А що ж то буде, коли слово заберуть тi, хто неодмiнно має виступити за посадою: декан i факультетський парторг?

А нiчого не було. Бо не було цих погромних виступiв: декан i парторг вiдбулись нейтральними фразами. Якось ще до зборів при зустрiчi в коридорi декан Iван Iванович Ляшко кинув мені: ``Щоб вам, хлопцi, добре було! Оце через вас тiльки те й роблю, що бiгаю з ранку до вечора". А парторг Вiталiй Савченко кiлька разiв зустрiчався зi мною за межами унiверситету й розповiдав, якi новi пакостi готує нам партком i ректорат. У мене є вагомi пiдстави гадати, що про цi зустрiчi знав i схвалював їх також Iван Iванович Ляшко.

По-рiзному поводили себе ``пiдписанти", коли розпочалось ``промивання мiзкiв". Грiх осуджувати навiть тих iз них, хто вiдмовився вiд пiдпису (таких було мало). Але слiд назвати тих, хто поводив себе, я б сказав, зразково: впевнено, без жодних комплексiв, вiдверто демонструючи зневагу до захмелiлих вiд можливостi вiдзначитись лакуз. Серед моїх знайомих такими були Юрiй Березанський i Вiктор Боднарчук. На погромницькому зiбраннi в унiверситетi Юрiй Березанський час вiд часу сипав такими дотепами на адресу перекособочених вiд ентузiазму фiзiономiй, що тi замовкали вiд несподiванки i перетворювалися на прекумеднi фiгури iз заключної сценки ``Ревiзора".